Пісня Артема Лоіка "І клюють себе у лоб митрополити" пронизана болем та глибоким сенсом, вона розкриває багатошаровість сучасних викликів та боротьби ідентичності. Перші рядки мовлять про незакінчену війну та заклик до боротьби, незважаючи на те, що козаків "не зовуть на війну", підкреслюючи відчуття невгамовної готовності захищати свою землю і цінності. Це ідея про внутрішню силу та відданість, які переважають зовнішні обставини.
Лоік говорить про втрату ідентичності, про русифікацію та втрату коріння, але водночас він знаходить в собі силу йди "на небо підпитий", що може символізувати легкість буття та внутрішню свободу незалежно від зовнішніх обтяжень. Це своєрідна гра з образами високого та низького, святого та підземного, що вказує на складність сучасної боротьби за збереження культурної та національної ідентичності.
Звертаючись до філософії та історії, автор вживає образи Григорія Сковороди, але у контексті сучасності, говорячи про вічні цінності, які він намагається "піджарити" для сучасників. Він використовує свій талант, щоб висловити глибокі ідеї доступним мовленням, закликаючи до переосмислення власних цінностей у контексті глобальних викликів.
Пісня закінчується образом повернення, "я із неба підпитий прийду", що символізує непереможність духу та віру в перемогу. Це заклик не здаватися і продовжувати боротьбу за світле майбутнє, незважаючи на всі випробування. Лоік підкреслює, що ідентичність, культура та свобода є цінностями, за які варто боротися до кінця.