У цій пісні авторка звертається до вечірньої зорі з проханням зійти над горою, щоб вони могли тихо поговорити про різні явища природи та життєві обставини, що символізують внутрішні почуття та переживання. Вона просить розповісти про захід сонця за горою, про райдугу над Дніпром, про широко розкинуту сокорину і про вербу, що нахилилася над водою. Ці образи ніби відображають спокій та гармонію з природою, але в той же час в них є і певна смуток.
У наступних рядках пісні мова йде про важкі часи, коли здається, що в рідному домі, на рідній землі немає місця для співака та її народу. Проте віра в справедливість і надія на краще майбутнє служать непробивною бронею в боротьбі з негараздами.
Описані також нічні сцени з вовкулаками і сичами, що віщують нещастя, що може символізувати внутрішні страхи та тривоги людини перед обличчям невідомого. Але попри це, з'являється символ сон-трави, яка цвіте вночі, вказуючи на те, що навіть у найтемніші часи можна знайти надію і красу.
В заключних рядках пісні автор виражає своє переконання у тому, що, попри всі випробування, їх народ буде вільним, і ця воля можлива лише на рідній українській землі. Це висловлює глибоку любов до батьківщини і віру в її майбутнє. Таким чином, пісня є виразом глибоких національних почуттів, любові до рідної землі і водночас віри в непереможність духу свого народу.