Пісня Артема Лоіка "Не зовуть у мене там та зараз не сімдесят п'ятий" відображає глибокі роздуми про ідентичність, історію та сучасні виклики, з якими стикається Україна та її народ. Лірика пісні розпочинається з рефлексії про війну, яка не закінчилася, та козаків, яких не зовуть на неї, символізуючи незавершену боротьбу України за свою незалежність та ідентичність. Артист зображує себе як особу, що йде підпитою до неба, втікаючи від реальності, але таку, що не може бути вловлена світом, що символізує спротив і прагнення до свободи.
Використання образу ліквідованої Січі та русифікованої тюрми говорить про втрачене минуле та спроби стерти українську ідентичність. Однак Лоік не втрачає зв'язку зі своєю культурою, порівнюючи себе зі Сковородою, який "лив сенси з вина", підкреслюючи глибину і вічність української філософії та культури, незважаючи на зовнішні виклики.
Пісня також торкається сучасних проблем, таких як расизм, війна та соціальна несправедливість, закликаючи до чистоти і правди замість поверхового поділу на "білих" і "чорних". Вона закликає до філософського повстання проти "супостатів", що може символізувати внутрішні та зовнішні вороги.
Завершуючи, Лоік нагадує, що війна за українську ідентичність та свободу не закінчилася, і козаків (в умовному сенсі представників українського народу, готових захищати свою землю) знову кличуть на війну. Він підкреслює, що незважаючи на всі зовнішні та внутрішні виклики, він і подібні до нього завжди будуть прагнути до неба, до свободи та істини, незламні перед обличчям світу, що намагається їх спіймати. Таким чином, пісня є не лише роздумом про минуле, але й закликом до боротьби за майбутнє.