Пісня Артема Лоїка "Іще не бомби та рак асиміляції…" пронизана глибоким особистим і національним змістом. Ліричний герой пісні виступає не просто як спостерігач, але як активний учасник боротьби за культурну ідентичність. Починаючи зі слів "Я не червоний! Я Багряний!", автор встановлює себе в опозиції до радянської спадщини, виражаючи глибоке прагнення до свободи та самовизначення, асоціюючи себе з такими українськими героями як Бандера, Симоненко, Теліга та Костенко.
Центральна тема пісні - це критика культурної асиміляції, яку ліричний герой розглядає як "рак", що повільно, але неухильно руйнує національну ідентичність. Він описує, як колись не усвідомлюючи повного масштабу проблеми, приймав російську мову та культуру, яка стала частиною його повсякденного життя. Події, що змусили його "прокинутися" - це військові дії, які оголили всю правду про агресивну політику сусіда і катастрофічні наслідки культурної асиміляції.
Лоїк також висвітлює важливість голосу та дій кожного індивіда в контексті національної боротьби. "І ми та більшість, яка мовчала вісім літ", - автор засуджує пасивність та мовчазну згоду, які лише сприяли затягуванню проблеми. В кульмінації пісні звучить заклик до пробудження: якщо "снаряди накривають золоті поля", час діяти уже настав.
Пісня є маніфестом особистого та колективного пробудження, визнання минулих помилок і прийняття виклику боротьби за власну ідентичність і свободу. Лоїк закликає до культурної самоідентифікації, підкреслюючи важливість історичної пам'яті та активного спротиву культурній асиміляції. Ця пісня є сильним нагадуванням про те, що ідентичність і свобода - це те, за що варто боротися.