Пісня Артема Лоіка "По тій дорозі що веде лиш до самого себе" є глибоким і водночас болісним роздумом про особисте та колективне пробудження. Вона торкається теми культурної ідентичності, історичної пам'яті та необхідності визнавати та протистояти зовнішнім впливам, що спотворюють сутність народу та особистість.
У перших рядках використання імен Бандери, Мельника, Симоненка, Теліги та Костенко не просто приклади, а символи непокори, культурної гордості та нескореності. Автор підкреслює свою відданість ідеям свободи та національної ідентичності, відкидаючи спроби русифікації та культурної асиміляції.
Пісня розкриває, як довгий час культурне підкорення маскувалося під норму, змушуючи людей втрачати зв'язок із власною історією та самобутністю. Це пробудження від "невидимих куль" і "культурного оголення" веде до усвідомлення необхідності боротьби за власну ідентичність.
В останніх рядках пісня перетворюється на заклик до дії, висвітлюючи, що лише через особисте та колективне пробудження можна протистояти зовнішнім загрозам. Вона малює образ нескореного воїна, що символізує не лише фізичну боротьбу, але й духовну стійкість.
"По тій дорозі, що веде лиш до самого себе" стає метафорою шляху до внутрішнього просвітлення, культурної та національної ідентичності, який кожен українець повинен пройти, аби віднайти та захистити справжнє "я" у боротьбі з асиміляційними та ідеологічними викликами сучасності. Це заклик до пробудження, активності та відданості власній культурі та історії.