Пісня Артема Лоіка "І аж з полтавського дивану у москву забрів" є потужним виразом особистісного та національного пробудження. Артист розкриває свій шлях від невідомості і культурної асиміляції до глибокого усвідомлення власної ідентичності та історії. Він зізнається, що колись був частиною маси, що бездумно споживала російську культуру, не усвідомлюючи її впливу на власне сприйняття себе та світу.
У тексті Лоік використовує імена відомих українських патріотів і митців, як символи непокори, творчості та боротьби за свободу. Згадки про Бандеру, Телігу, Костенко, та Симоненка не просто назви, але маяки, що вказують шлях до самоідентифікації через призму національної гордості та спадщини. Поетично описуючи свою трансформацію, Лоік заявляє, що він "не червоний, а багряний", підкреслюючи відмову від радянського минулого на користь кривавої, але справжньої боротьби за власну країну та її майбутнє.
Важливою темою пісні є критика пасивності та апатії, що спостерігалася серед українців, коли вони мовчазно або недостатньо активно реагували на виклики, що постав перед їхньою країною. Лоік закликає до пробудження, використовуючи образи снарядів, що накривають золоті поля, як метафору необхідності зрозуміти серйозність ситуації та прийняти активну участь у формуванні майбутнього України.
Пісня закінчується нотами надії та самоусвідомлення. Лоік говорить про зелені стебла своїх віршів, що символізують нове життя, новий початок, який можливий лише через істинне прозріння та прийняття викликів сьогодення. Це заклик не лише до особистого, але й до колективного переосмислення історії, культури, та власного місця у світі.