У цій пісні виконавиця GROSU розмірковує про минулі відносини, які колись були наповнені любов'ю, але з часом перетворилися на щось інше. Вона задається питанням, чи дійсно те, що вони мали, було любов'ю, чи це просто звичка бути разом. Слова пісні передають ностальгію та смуток через втрату спільного світла у відносинах, коли "вогонь у очах" погас, і що зараз те, що колись було коханням на двох, може належати комусь іншому.
Вона використовує звертання до любові як до особи, намагаючись відновити зв'язок, запропонувавши зустрітись і попити кави, намагаючись відтворити втрачене відчуття близькості та спільних моментів, які вони колись ділили. Відчуття ностальгії посилюється спогадами про спільно проведений час, обійми та усмішки.
Основна тема пісні крутиться навколо роздумів про природу їхніх відносин, розмірковуючи, чи була це справжня любов, або ж вони звикли бути разом до такої міри, що не можуть відрізнити одне від іншого. Цей внутрішній конфлікт виражений через повторення фрази "А може це все не любов, лише тільки звичка", що підкреслює сумніви та невизначеність у визначенні почуттів, які залишились після розставання. Пісня є відображенням складності людських відносин, де кохання та звичка переплітаються, залишаючи за собою смуток та питання без відповідей.